«А мені гомеопатія допомагає» – доволі часто можна почути таке від багатьох дуже різних людей. Комусь з них колись допомогла бабця з яйцем, комусь – Кашпіровський, комусь – дідусева молитва. Ця – бородавку зводила картоплею, а цей – у кожній кімнаті лампадку повісив, отой – до труб прив’язав релігійний символ і щоранку п’є з-під крана склянку води, помастивши вранішньою «голодною слиною» місце, що болить. Хіба ж усі практики перелічити?

«А мені гомеопатія допомагає», – говорить людина, і вся наша високоосвічена публіка сміється над нею. А потім ця освічена публіка утруднюється на ниві просвіти «темних мас», і все закінчується черговою кривавою катавасією. Або манірним розчаруванням у «неправильному народі». Або у плеканні доволі кволого і вразливого почуття гідності, що радше переродиться у зневагу до інших, ніж укоріниться і зміцніє. Одне слово, варіантів реакції на прогнозоване фіаско не так вже й багато.

Утім, так само, як у нас немає іншого народу, так само у нас немає іншої «освіченої публіки». Хотілося б іншої, але нема. Нового не з’явиться, допоки не складуться певні умови – не буде проведена певна робота в суспільстві та не відбудуться певні соціальні перетворення. А провести її мають, пліч-о-пліч, «неправильна еліта» та «неправильний народ». Хто себе до якої групи зараховує, відповідний обсяг відповідальності на себе і бере.

Будь-які соціальні перетворення вимагають розважливого ставлення, адже, аби щось змінювати, треба розуміти, а щоб розуміти – цікавитися новим знанням та час від часу випробовувати вже начебто відоме.

Якщо людина йде до гомеопата чи до бабці з вареним яйцем, а ті щось дивне пробурмочуть, пороблять жести та дадуть цукрову кульку з інструкцією пити тричі на день зі склянкою мінеральної води, то це не конче мусить бути шкідливим, може бути й корисним. Щонайменше, людина вже виконує певний ритуал і відчуває, що робить щось правильне. Це може знімати тривожність, яка не тільки посилює всі інші проблеми, але й ускладнює будь-яку активність. Та й випити води не завадить, особливо влітку, це рятує від зневоднення та пов’язаних з ним проблем.

Вочевидь, було б краще, якби люди мали інші ритуали та не боялися звертатися до лікарів за потреби. Але якщо обирати між наявністю малої користі та її повною відсутністю, недостатнє стає благом. Тому якщо Вам вдалося переконати людину відмовитися від цукрових кульок та молитов-замовлянь для захисту дітей перед сном, не забудьте дати людині щось таке на заміну, що виконуватиме схожі функції.

Інший приклад – віра в магнітні бурі. Звісно, освічена публіка відверто кепкує з людей, що вірять у магнітні бурі та їхній вплив на людське тіло. Але практика свідчить, що коли в боса і підлеглого сильно болить голова і вони обидва не можуть зібрати себе до купи на роботі, то бос може не визвірятися на підлеглого саме через те, що вірить у спільну причину цього болю – магнітну бурю. Ця фантазія стає основою для взаєморозуміння і підтримки, санкцією на необхідний для них обох відпочинок. Позбавте їх цієї фантазії – і що залишиться? Два ворожі індивіди, не здатні побачити власний біль в іншому? Які плоди несе нам така просвіта!

До чого я? Відмова від однієї омани ще не означає появу знання, розуміння та переоблаштування практичного боку життя з огляду на це знання та розуміння. Якщо прибрати перше, ви не отримаєте другого автоматично. І сила всіх оман, що постійно повертаються, у тому, що вони виконують певну функцію – хай навіть і за рахунок інших, хай навіть і дорогою ціною. Треба вчитися цю функцію бачити.

Ще один приклад – забобони. Кажуть, «не зарікайся» (найчастіше – від суми та тюрми). Сенс полягає в тому, що коли починаєш засуджувати когось у складних життєвих обставинах, міркувати про власну (зазвичай більш гідну) поведінку у схожій гіпотетичній ситуації, то ризикуєш прогнівити вищі сили, які чи то випробують, чи то покарають мовця за гординю, створивши в його житті саме таку ситуацію.

І знаєте що? У цьому є певний сенс. Щоденне зіткнення з інформацією про чужі проблеми та негаразди чи усвідомлення принципової несправедливості світу (що стало рисою цифрової епохи) змушує людську свідомість якось цю травматичну інформацію знешкодити. Тож людина починає міркувати про каузальні зв’язки. Перекладаємо провину на жертву нещастя, уявляємо це нещастя як відплату за негативні риси чи дії жертви, навіть подаємо певне нещастя як свідомий вибір іншої людини. Людина потребує цього задля того, щоб захистити власну психіку від руйнівних емоцій: безсилля, тривоги за себе та близьких людей. Такий захист потрібний для продовження рутинної діяльності та планування. Тобто йдеться про питання психологічного здоров’я та соціально-економічної ефективності.

Треба визнати, що жити зі щосекундним усвідомленням ймовірності того, що в найближчий момент може не стати тебе чи когось із близьких – надзвичайно важко, якщо взагалі можливо. Думати про аварію щоразу, коли сідаєш у маршрутку, – не дуже економно, з погляду ефективного використання когнітивних ресурсів. Проте ризик є, така вже наша реальність. І хоча від людини багато що в цьому житті залежить, але далеко не все.

Крім того, у цього захисного механізму є й зворотний, темний бік – ігнорування проблеми і навіть певне виправдання злочинів (зокрема, релятивізація сексуального насильства за допомогою посилання на спосіб життя жертви). Ми навіть не намагаємося цю проблему НАСПРАВДІ розв’язати. Коли ми закриваємо очі на проблеми, які не здатні вирішити в конкретний момент часу, ми також закриваємо їх на багато інших проблем (що можуть залежати певною мірою від нашої індивідуальної чи колективної волі), відтак ризики отримати врешті ці проблеми зростають.

«От зі мною ніколи такого не станеться!» – говорить людина. А згодом, через рік-два, опиняється навіть у складнішій ситуації саме через власну впевненість у неможливості такого та через викривлений погляд на причини та механізми.

І дивним чином виходить, що віра у вищі сили (що карають за гординю) та забобони, виявляється часом більш інструментальною для індивіда, ніж віра (саме віра, наголошую) у раціональний світ, що працює за певними правилами, зі зрозумілими каузальними зв’язками. І не тільки на індивідуальному рівні, але й на рівні груповому, суспільному. Щонайменше, вона може виконувати компенсаторну функцію, зменшувати ризики згаданого вище захисного механізму чи когнітивного викривлення – «віра у справедливий світ».

Чи означає все перераховане, що нам не треба боротися з невіглаством та забобонами? Чи означає, що існує якась незмінна «природа людини», що вимагає омани собі на благо? Звісно, ні! Але варто розуміти, що багато давніх механізмів зазвичай таки виконують певну важливу функцію. І коли розбиваєш певний помилковий і шкідливий образ дійсності, вірування чи звичку, треба натомість дати людині чи спільноті щось відповідне за функцією, але позбавлене недоліків заміщеного. Також варто пам’ятати про те, що заміна одного елемента в системі часто впливає на суміжні ділянки, і наслідки такої заміни варто передбачати, за потреби узгодити чи замінити й інші елементи системи.

Можливо також, що деякі омани та забобони навіть і не варто розбивати. Можливо, вони зникнуть самі собою, щойно в людей з’явиться щось краще їм на заміну, що успішно виконуватиме їхню функцію, але без усієї зазвичай наявної супутньої шкідливої маячні.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть
Ctrl+Enter

Лишити відповідь

Please enter your comment!
Please enter your name here